Леся Павленко

Тольтемара

Віка з Максимком ідуть додому зі школи. Футболять камінці, що попадаються на бруківці, гладять зустрічних котів і собак, роздивляються перехожих, і звичайно ж, обговорюють різні важливі речі.

― От як би ти була якоюсь твариною, ― питає Максимко, ― то хто б це був?

Дівчинка на хвильку задумується.

― Мабуть, це був би той великий чорний баклан, що любить сидіти на Карадагських воротах.

― Ох-хо-хо! ― регоче Максимко. ― Чорний баклан ― оце ти смішнюча! А я тигр, величезний смугастий тигр, і я ― клац-клац ― я з’їм тебе ― чорного баклана, ― що й пір’я не лишиться!

― А я би змахнула крилами і полетіла від тебе! І взагалі, ніякий ти зовсім не тигр! ― Віка уважно дивиться на хлопчика. ― Ти крокодил!

― Я ― крокодил? ― обурюється Максимко. ― Я що, по-твоєму, зелений і поганий? ― Неправда: мама каже, що я найгарніший хлопчик у світі!

― Та до чого тут поганий або зелений! Ти схожий на саме слово «крокодил», розумієш?

Максимко не розуміє.

― От уяви, що люди ніколи не бачили крокодилів і не знали, які вони є насправді, а мали тільки саме одне слово ― «крокодил»…

Максимко намагається уявити.

 ― …І от якби ці люди створили таку істоту, як оце слово, що в ньому дві букви «к» й одна «р», то тоді ця тварина була б дуже схожа на тебе. Ясно?

― Ясно… ― зовсім не впевнено каже Максимко.

А за мить вони доходять до його дому, і, вже визираючи поверх паркану, хлопчик раптом гукає Віці услід:

― А все-таки я тигр! Великий смугастий тигр! І я з’їм тебе, чорний баклане! Гррр-рр…

― Ото дурний! ― дивується Віка, заходячи у свою хвіртку. ― Думай собі як хочеш! ― уже бурмоче сама до себе.

У коридорі вона скидає туфлі й важелезного ранця. Тоді йде на кухню, складає бутерброда з маслом і ковбасою, з’їдає його, запиваючи холодним компотом (мамина записка про котлети у холодильнику залишається непрочитаною), а далі взуває старі зручні шльопанці й виходить із дому: поки батьки прийдуть із роботи, вона ще навідається до моря.

Вулички, що ними влітку важко пробратися, зараз безлюдні й тихі: кінець жовтня, тож у містечку вже майже нема туристів і відпочивальників. І тільки море шумить усе більше й більше, бо Віка спускається до нього все нижче й нижче.

Містечко лишилось позаду, а Віка вже наближається до скелі, що до неї приходить лише тоді, коли несе у душі особливий настрій, саме такий, як зараз. Хапаючись за негусті кущі, дівчинка вибирається на скелю і вмощується на теплому від сонця камені, звісивши ноги. Сидить довго, дивлячись то на сонце, що скочується до обрію, то на воду, яка немовби одна й та сама, але щоразу інша. І все навколо таке красиве й величне, що Віка замислюється, чи помічає увесь цей великий світ її, Вічину, таку дрібну і малу присутність.

Щоб отримати якусь відповідь, вона перехиляється зі скелі вниз і гукає просто воді в обличчя:

― Море! Море! Чи ти бачиш мене?!

Море нічого не каже, але за мить зі своїх глибин викидає високу хвилю. Вона гучно вдаряється в скелю, так що Вічині ноги заливає водою, і шумить:

― Так, я запам’ятала тебе ― ту, яка стільки вдивлялась у мої води! І коли стріну юнака, що розумітиме мову води, я покажу йому твоє лице, і він відшукає тебе серед мільйонів дівчат!

Хвиля знову пірнає в свої глибини, а здивована і зраділа Віка повертається до скелі й питає:

― Скеле, скеле, а ти почула мене?

Скеля мовчить, але коли дівчинка притуляється до неї всім тілом, скількимога її обіймаючи, то відчуває: кам’яне серце наливається жаром і стає майже таким гарячим, як тоді, коли вивергалося з-під землі білою лавою. Скеля тихо тремтить, і Віка чує тиху глибинну мову:

― Так, я почула тебе! І за те, що ти порушила моє вічне мовчання, я віддам тобі частку своєї сили! ― і тепло від каміння переходить у Вічине тіло, а коли камінь стає холодний, із ослаблої скелі просто у море зривається величезний валун. І від гуркоту того здригається весь Карадаг, бо вже знає: то камінь Віці оддав частку своєї сили.

Тої ж миті із золотих карадагських воріт злітає великий чорний баклан. Він несе у своєму дзьобі гарячу зірку, хукаючи на неї, щоб не спектися. Опустившись на скелю, кладе зірку Віці  до ніг і каже:

― Цю зорю я дістав із морського дна. Вона була зовсім погасла й сіра, але сьогодні, коли вода запам’ятала твоє обличчя, коли камінь віддав тобі свою силу, зірка знов спалахнула, і це значить, що у світі народилася Тольтемара ―

― та, чиє обличчя запам’ятала вода;

― та, що їй свою силу віддала скеля;

― та, якій чорний баклан дарує свою зорю!

Так говорить чорний баклан, а Віка бере зірку в долоні. Але не встигає навіть надивитись на неї: просто на очах зоря ховається їй під шкіру, і коли зникає останній промінчик, Карадаг знову здригається, і здригається в норах і гніздах усе живе, і кожна краплина води починає тихо світитися. Бо весь світ і уся земля тепер знає, що в цю мить на краю однієї із кримських скель стоїть Тольтемара ―

― та, чиє обличчя запам’ятала вода;

― та, що їй свою силу віддала скеля;

― та, якій чорний баклан подарував свою зірку.

А Тольтемара-Віка, трохи оговтавшись, дивиться на червоний сонячний диск, що вже торкається горизонту, і розуміє, що вже би давно мала бути вдома. Але чогось почувається зовсім безсилою, тож іде собі так, наче надворі ще білий день і ще ніхто її не шукає.

А коли стривожений Вічин тато, оббігавши півмістечка, нарешті знаходить доньку, яка відсутньо бреде сутінковою вуличкою, то навіть не свариться, а просто хапає її на руки. Бо із того, як пульсує і світиться в її грудях відроджена зірка, із того, як зітхає вичахлий Карадаг, із того, як десь над морем квилить баклан, він розуміє:

- перед ним вже не просто Віка, що укотре пішла гуляти, забувши у ранці свого мобільного;

- перед ним не просто його мала семирічна донька, якій взагалі-то забороняється самій ходити за межі двору;

- перед ним:

― та, чиє обличчя запам’ятала вода;

― та, що їй свою силу віддала скеля;

― та, якій чорний баклан подарував свою зірку, ―

Тольтемара

Автор: Леся Павленко